Степан Збінський (1936-2001 рр.)
Тато і дід Степана Йосиповича працювали в млині мельниками, а мама - в колгоспі. В родині було дві молодші сестри - Ярослава і Яніна.
В Рожнові пройшли його дитинство і юність.
Після закінчення школи навчається в Чернівецькому медичному інституті. В 1959 р. успішно закінчує інститут і їде на роботу в Бережецьку дільничну лікарню Кременецького району на Тернопільщині. Тут йому довелося бути терапевтом, педіатром, невропатологом, акушером-гінекологом, оперувати хворих.
У 1961 р. одружується з акушеркою Іриною Володимирівною.
У 1962 р. в них народжується син Віктор.
Але рідна земля магічно тягнула його до себе. 1963 р. з сім’єю повертається в своє рідне село.
У 1964 р. стає головним лікарем Рожнівської дільничної лікарні.
1964 р. народжується дочка Людмила, в майбутньому економіст. І ось тут, в рідному селі, всі свої надбання, уміння він віддає своїм односельцям. У будь-яку пору дня і ночі, в негоду він поспішав велосипедом надати їм медичну допомогу. Він був лікарем широкого профілю. Він робив все: лікував дорослих і дітей, зашивав рани, розрізав абсцеси, робив медикаментозні блокади в хребет і суглоби. Якщо в пологовому відділенні були патологічні пологи, то він завжди був там. Коли жінка поступала в лікарню з кровотечею, то він на місці надавав їй необхідну допомогу, рятуючи життя. Якщо в легенях чи в животі або в суглобі набиралася рідина, то він як справжній спеціаліст робив пункцію (прокол) і відкачував цю рідину. І не одному хворому врятувала життя його кров, яку він здавав по три-чотири рази на рік, за що був нагороджений медаллю “Заслужений донор СРСР”.
Установа, яку він очолював, була базою передового досвіду всесоюзного значення, куди приїжджали з усіх республік Радянського Союзу. На роботі він мав підтримку колективу медпрацівників і відчував дружнє плече своєї дружини, яка працювала поруч з ним.
Всі знали і були переконані, якщо Збінський поставить діагноз, то і в Києві його підтвердять. Це неодноразово підтверджувало життя.
У 1972 р. нагороджений знаком “Відмінник охорони здоров’я”. Неодноразово нагороджений грамотами міністерства та обласного відділу охорони здоров’я. До нього йшли лікуватися не тільки односельці, але й жителі навколишніх сіл. Всього того, що він умів, навчав й інших. Все своє життя він був вірний клятві Гіппократа: “Згораючи сам, світи іншим”.
12 січня 2001 р. о 12-00 його серце раптово зупинилося. Але пам’ять про нього живе в серцях його вдячних пацієнтів. І здійснилася його мрія - його внучка Ліда стала сімейним лікарем. Його іменем названа вулиця, де він провів усе своє життя, яке присвятив людям до останку.