Стаття з книги "Рожнів і рожнівчани" Миколи Гушула
Про письменника Андрія Красовського вперше я почув не в школі від учителів, а від Івана Мироновича Мартинюка, коли був уже студентом Львівської політехніки. З його рукописного зошита я списував «Сон галицького села» та інші поезії. На його прохання ми з Володимиром їздили в село Тростянець до родичів письменника Михайлюка, побратима Красовського, з надією знайти якісь документи чи його твори. Нам відповіли, що нічого немає. Та й чи можна було надіятись на іншу відповідь? Хто міг би тримати в себе якісь документи про репресованого і розстріляного (?) поета. І навіть якщо вони і були б, то чи ризикнув би хтось у ті часи їх комусь показати чи віддати? І тільки у 2007 році матеріали, які зібрали Іван Мартинюк, Григорій Красовський, Федір Погребенник і Параска Соломійчук дозволили видати книжку «Я не сам». До неї ввійшли відшукані поетичні й прозові твори Андрія Красовського, а також розвідки дослідників про його творчість.
Наведемо розвідку про життя і творчість письменника жительки Рожнова Параски Соломійчук зі скороченнями.
«Великий талант – ще більше безталання. Така його доля. На крутих горах, що притулилися до хімчинського урвища, біля лісу на краю Рожнова стояла убога хатина. З-під смиканої стріхи дивилася вона на світ двома маленькими віконцями. Народився у ній 2 грудня 1904 року український письменник Андрій Ілліч Красовський (літературний псевдонім Андрій Грім). У два тижні по пологах померла його мати, а в десять літ хлопчина залишився круглим сиротою – батько не повернувся з фронтів Першої світової війни. Андрійко тягнувся до науки, але в хаті не було чого їсти, у що вдягнутися. І пішов він замість школи у найми. Не відвідавши жодного шкільного уроку, опанував польську, німецьку і російську мови. У 20-х роках самотужки вивчив і міжнародну мову есперанто. Був членом міжнародного Товариства есперантистів з осідком у Женеві (Швейцарія). У Женеву направляв свої художні твори і переклади мовою есперанто.
Андрій Красовський
У 19 років А. Красовський починає літературну діяльність. Спочатку це були невеличкі оповідання і вірші. В 1923 році Красовський написав поему «Сон галицького села», в якій змалював гірку долю галицького селянина. В 1927 році цей твір вийшов друком у Канаді. Туди ж за океан направив рукопис роману «Герої Гуцульщини» обсягом 30 друкованих аркушів, оповідання, новели, вірші, повість «Малі люди». Про це в тому ж 1927 році повідомлялося в журналі «Плужанин», який виходив у Харкові. В цьому ж журналі зі статті «Тяжка доля письменника» відомо, що Красовський мав на той час багато рукописів до друку, а саме: гумореску «Подорож папи римського до неба», трагедію «Сірі титани», новели «Життєві картинки», а також цикл віршів «В лабіринтах долі», «На позиченій арфі Сходу», «Лісова мелодія», «Змарнований подарунок», «Мій альбом», «Манівцями сатири», «П’яний лист». Де ці його твори – невідомо. Принаймі мені не вдалося їх розшукати.
А. Красовський співпрацював з прогресивними журналами «Вікна» і «Нові шляхи». Мені вдалося розшукати в березні 1983 року у Львівській науковій бібліотеці АН України ім. В. Стефаника поему «Сон галицького села», яка вийшла друком у Канаді. У журналі «Нові шляхи» № 11, 12 за 1931 рік надруковане оповідання «Не відкупився» (з гуцульських гараздів); в журналі «Вікна» № 8, 9 (серпень, вересень) 1929 року, стор. 7, вірш «На крилах екстази»; «Вікна» № 11 за 1929 рік, стор. 3, вірш «Остання ніч»; «Вікна» № 4 за 1928 рік, стор. 15, вірш «Я не сам».
У розділі «Публіцистика» № 8, 9 (серпень, вересень) 1929 року, стор. 3 та 12 «Заява з манівців куркуло-народницького «Соціалізму». В журналі «Нові шляхи» № 4 за 1929 рік вірш «Вітер не дихне»; № 8 за 1929 рік вірш «Моя коханка»; № 4 за 1929 рік вірш «Два світи».
У відділі «Рідкісна книга» Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника зберігається фотокопія поеми Т. Г. Шевченка «Кавказ» у перекладі А. Красовського. У Івано-Франківському державному архіві 21 липня 1991 року вдалося розшукати в журналі «Нові шляхи» № 8 за 1929 рік вірш «Доля». У Києві в Інституті літератури 23 грудня 1988 року розшукала лист Андрія Красовського до В. Стефаника, написаний 11 травня 1927 року.
Андрій Красовський мало друкувався, бо з одного боку цензура, а з другого – жив дуже бідно і не мав змоги платити видавцям. Тому так
багато його творів пропало, а інші згоріли під час його арешту – спалила дружина. Твори писав ночами при каганці або в дощову годину, коли
на одному кінці стола стояла глиняна миска, в яку крапала вода з дірявої стріхи, а на другому кінці А. Красовський писав твори. Неписьменні
наші люди ніяк не могли зрозуміти Красовського, який там собі щось писав у той час, коли сам ходив босий у латаній одежі і не мав хліба, щоб
прогодувати четверо малолітніх дітей.
Я намагалася відшукати літературну спадщину Красовського на мові есперанто і зверталась: у Париж (Франція), в штаб-квартиру ЮНЕСКО;
до постійного представника УРСР в Женеві при відділенні ООН; в Канаду до пана Стеф’юка Василя (родом з України), колишнього видавця творів А. Красовського; на адресу канадської газети «Життя і слово» до пана П. Кравчука; в посольство СРСР в Швейцарії; в есперанто-музей у Відні (Австрія); в Польщу, звідки відповіли, що у них зберігається есперантоархів, але треба самому приїхати і провести пошук; в Литву до Товариства есперантистів; у Харків до історика есперанто п. Цебулевського; через Івано-Франківське товариство есперантистів в центр документації і дослідження міжнародної мови у Лашо-де-Фай у Швейцарії; в Культурний центр есперантистів у Женеві; у Всесвітню Есперанто-Асоціацію у Роттердамі (Голландія); в Європейський у есперанто-союз в Брюсселі (Бельгія); у Верховну Раду України, до голови комісії у міжнародних справах, депутата, письменника і земляка п. Дмитра Павличка – відповів, що «такі речі не можна вирішити листом, треба особисто їхати і що, звичайно, він не може цим займатися; в Канаду, в Культурний
центр – відповіді не отримала. Зі всіх моїх запитів видно, що треба особисто їхати, щоб щось дізнатися, а де взяти кошти на поїздку?
Запальний бунтарський дух довів Андрія Красовського до загибелі. Занапастила його, за словами нашого односельця, покійного п. Мацка Федора Онуфрійовича, мова есперанто. На цій мові А. Красовський листувався з культурними європейцями (зі слів Красовського – з видатними есперантистами Європи, Китаю і Японії). З Японії і Китаю повідомили Красовському, що проходять по всьому Радянському Союзові масові ареш ти і розстріли видатних діячів, про голодомор на Україні 1932—1933 років. Про це все А. Красовський розповів у Народному домі в Рожнові (це було за Польщі). Зчинилася страшна сварка, доходило до бійки. Красовського звинуватили у зраді до СРСР…
У 1933 році А. Красовський виходить із членів КПЗУ, …починає працювати в газеті «Громадський голос» і на її шпальтах друкує свої сати-
ричні вірші і статті проти радянської ідеології під псевдонімом Чорнобривий. У газеті «Правда» (виходила у Львові) надрукував статтю «Кровавий Сталін», чим підписав собі кривавий вирок ( зі слів учителя рожнівчанина Атаманюка Юрія). Останню краплю додала карикатура, намальована А. Красовським на Сталіна і нашого колишнього голову сільради Миколу Данилюка (зі слів покійного п. Василя Мацюка).
24 листопада 1939 року Андрія Красовського заарештували. Як розказує очевидець Олексій Петрович Радиш, який бачив, як везли заарештованого А. Красовського, «…на передньому возі везли повно літератури і рукописів, а на другому возі сидів сам Красовський – маленький, худенький, в латаному одязі чоловічок, лиш чорні очі, як вуглинки, горіли пристрастю, в супроводі чотирьох кадебістів з направленими на Андрія автоматами – везли «страшного злочинця».
24 лютого 1940 року йому було оголошено смертний вирок. Судова колегія Верховного суду СРСР переглянула судовий матеріал, і 26 квітня 1940 року смертний вирок було замінено на 10 років ув’язнення. 22 серпня 1942 року Андрія Красовського не стало. Нині покійний п. Федір Петрович Погребенник, лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка, доктор філологічних наук, у свій час спричинився до реабілітації А. Красовського, якого Верховний суд УРСР 26 січня 1966 року визнав невинним і реабілітував Красовського посмертно. Ф. П. Погребенник вніс Андрія Красовського до Української Радянської Енциклопедії, том 5, с. 484 і помістив портрет Андрія Красовського-Грома у фотоальбом Василя Стефаника».
Багато добрих слів і оцінок про творчість письменника сказано в споминах Ф. П. Погребенника, який у свій час вивчав творчість А. Красовського і зібрав, що вдалося з його творів.
Тепер варто сказати кілька слів про автора цієї розвідки, яку ми навели в скороченому вигляді. Параска Соломійчук народилася 24 травня 1927 року у простій селянській сім’ї. Сім класів закінчила у 1941 році. Була старшою у сім’ї, треба було допомагати батькам у господарстві, тому в школу ходила через день-два – знання здобувала в основному самотужки. В 1951—1955 роках працює обліковцем у різних лісокомбінатах. З 1955 року працює бухгалтером харчового комбінату. В 1961—1965 роках заочно вчиться на бухгалтерському відділенні Чернівецького торгово-кооперативного технікуму.
В кінці 1966 року звільняється в зв’язку з необхідністю доглядати хвору матір. Більше не працювала за станом здоров’я. Нині інвалід праці другої групи, одинока.
Все життя збирала матеріали з історії Рожнова, написала свої спогади, які тісно переплітаються з історією Рожнова. Тепер, після цієї інформації,
дорогі читачі, хочу звернути вашу увагу на те, що ця проста жінка, яка не має навіть вищої освіти, насправді є дивовижною. Вона спромоглася на
таке дослідження і пошук творів Андрія Красовського, яке могло би зробити честь науковцям. Це дослідження вивищує її над простими смертними. Подвижництво цієї жінки вражає, і я схиляю перед нею свою голову.