Стаття з книги Миколи Гушула "Рожнів і рожнівчани"
Ось, що згадує про свого батька його син, житель села Рожнова, Ропар Мирослав Прокопович, 1925 року народження:
«Ропар Прокопій Петрович народився 8 лютого 1896 року у селі Рожнові тодішнього Снятинського повіту Станіславського воєводства в родині селян бідняків Петра Ропара (Свічкуна) і Теодозії. Помітивши природні здібності Проця до співу, його дід по матері Стеф’юк Петро, будучи освіченим церковним дяком, бере його до себе в помічники дяка, представляє священику отцю Михайлові Заревичу, який готує його в духовну семінарію. Прокопію не подобається служба священнослужителя, тому він, порозумівшись із дорослими односельцями, які на той час готувалися в еміграцію до Канади, у віці п’ятнадцяти років, у березні 1911 року виїжджає до Канади.
Як здібний і талановитий хлопець, скоро вивчив англійську мову, якою говорив, писав і читав досконало, що і полегшило життя і йому
самому, і його товаришам, які були із села Рожнова та з інших теренів Галичини, для яких він був перекладачем. Усіх односельців працювало
на одному місці у Форт-Вільям 16 осіб.
Проживаючи в Канаді, Прокопій цікавиться життям емігрантів. Був організатором серед української людності в Канаді драматичного гуртка і Допомогового комітету, який мав на меті збирати пожертвування на побудову Народного дому в селі Рожнів та на допомогу вдовам у Рідному краї, чоловіки яких загинули на фронтах у 1914—1918 роках. Душею драматичного гуртка і режисером був Прокопій Ропар.
На першому фото Ісак Савин і Прокіп Ропар
На другому фото Емігранти з Рожнова: Василь Никифоряк, Микола Гушул, Прокіп Ропар в жилетці
Третє фото: Книга рекордова, в якій в Канаді записувались протоколи зібрань і пожертви
У 1919 році до згаданого драматичного гуртка входили такі односельці: Ісак Савин – голова Допомогового комітету, Олекса Гембей, Антолій
Ватаманюк, Прокіп Ропар, Василь Павлюк, Василь Іванович Никифоряк, Степан Никифоряк, Павло Никифоряк, Кость Крутоголов, Іван Крутоголов, Федір Кифорук, Юрій Крутоголов, Микола Сорохан, Микола Ґушул, Федір Ґушул, Михйло Чурко, Василина Ґушул, Оршуля Бенгежик (з Галичини, з Гусятинськго повіту).
31 грудня 1919 року заходом драматичного гуртка був даний концерт на сцені товариства Просвіта у м. Форт-Вільям. У програму входила одноактівка «Свідки», монологи і декламації. Всі аматори без вийнятку свої ролі виконували знаменито. На спеціальну похвалу заслужив пан Микола Сорохан, який прямо чарував присутніх своєю поставою і рухами.
Допомоговий комітет існував до 1921 року, до часу відбуття до Рідного краю Прокопія Ропара, Миколи Сорохана та інших односельців. Перед тим, як мали виїздити до Рідного краю, вони дали відозву в українські газети, які видавались у Канаді ( а це були: «Українські робітничі вісті» та «Український голос») до всіх емігрантів, які були вихідцями з села Рожнів, про те, щоби вони склали свої пожертвування на побудову Народного дому в себе на Батьківщині, та на допомогу удовам, чоловіки яких загинули на війні у 1914—1918 роках.
Рожнівчани відгукнулись на заклики в газетах – і гроші поступили на адресу Допомогового комітету у Форт-Вільям. 12 лютого 1921 року Прокопій Ропар, Микола Сорохан, Савин Ісак, Антоній Ватаманюк відправились з Канади до Рідного краю. Перед від’їздом за пожертвувані гроші було закуплено 500 томів книжок, виданих у Канаді та США українською мовою, серед яких було багато драматичних творів.
Прибувши до Рідного краю у березні 1921 року, Прокопій привіз із собою все, що йому доручено, – гроші на будівництво Народного дому та книжки для бібліотеки при Народному домі, який повинні були побудувати в селі. Зразу ж таки з початком весни домовилися з одним із майстрів у селі Соколівка Косівського повіту. При договорі з майстром були присутні члени Допомогового комітету в Канаді Прокопій Ропар, Ісак Савин, Микола Сорохан та селяни села – Радиш Микола, Матейчук Михайло, Радиш Федір та інші. Весною почали завозити матеріал, заготовлений майстром, який мав будувати вказаний Народний дім. Рівночасно Покопій узявся за організацію драматичного і співочого гуртків у селі, що проходило з великим піднесенням, так як це на той час було щось нове в селі та й взагалі на Покутті.»
Як описує в шкільній хроніці Мацюк Василь Миколайович, директор Рожнівської школи: згаданий Народний дім побудував у 1921—1926 роках майстер з села Соколівка Косівського повіту Василь Стефурак разом з Василем Вороновичем за 500 американських доларів, які привіз на цю будову Прокопій Ропар. Ось як він його описує:
«Був це з виду симпатичний селянин, високий, гарний і приємний на лице, розумний і жартівливий. З Америки привіз він, крім доларів на будову Народного дому, багато книжок українських видань у Америці. Між ними було багато книжок по драматургії. Всі ці книжи передав він бібліотеці при Народному домі. Він був добре обізнаний зі сценою ще з Канади. При Народному домі зорганізував аматорський гурток, був його душею, режисером і сам грав головні ролі.
Аматорський гурток став згодом організацією лівого політичного напрямку в селі. Зараз же, за аматорським гуртком організовує «Споживчу Кооперацію». При аматорському гуртку організовується молодь села, а при Кооперативі – старші люди. Це все являло собою певну політичнусилу в селі Рожнів».
Членами аматорського гуртка були такі селяни с. Рожнова: Прокопій Ропар, Микола Сорохан, Микола Радиш, Микола Никифоряк, Григорій Левко, Олекса Радиш, Михайло Матейчук, Марія Матейчук, Варвара Щербань, Федір Радиш, Дмитро Зарінчук, Василь Сеньчук, Олена Борук, Василь Борук, який виконував ще і обов’язки гримера, і багато інших громадян села.
З 1921 по 1939 рік на рожнівський сцені були поставлені: «Невольник», «Микола Джеря», «Сто тисяч», «Лимерівна», «Наталка Полтавка», «Сава
Чалий», «Сватання на Гончарівці», «Наймичка», «Дай серцю волю – заведе в неволю», «Маруся Богуславка», «Іван Сірко» та багато інших. У
всіх згаданих виставах головні ролі виконував Прокіп Ропар.
У 1934 році громадяни села обирають Прокопія Ропара солтисом села Рожнів, яким він був аж до анексії Західної України у 1939 році Радянським Союзом.
З настанням радянської влади в 1939 році сільські комуністи – міліціонери Галичук Григорій, Костенюк Іван та інші «заарештовують» бібліотеку і заставляють Прокопія Ропара усі книжки, в тому числі й наукові, які належали доктору філології Саві Никифоряку, завантажити на підводу й відвезти в сільську раду. Там у присутності комуністів села й району на показ усім людям їх спалили як такі, які не відповідають новому радянському світоглядові.
Так загинула цінна бібліотека, яка перетнула моря і океани і знічев’я була знищена тупими і бездарними радянськими партійними і владними невігласами. Спалена також була цінна фотографія, яка була зроблена в Канаді в час святкування проголошення незалежності ЗУНР. На передньому плані з синьо-жовтим прапором, з тризубом на ньому ішов Прокопій Ропар з односельцями.
Як уже було сказано раніше, Прокопій Ропар у часи окупації був заступником голови Управи села і головою Громадського суду. В 1941 році, коли почалися масові арешти євреїв, до нього додому прийшов син Ґавріла, власник рожнівського банку, що знаходився в центрі села, в якому пізніше за радянської влади була сільська рада, і попросив заховати його у своєму домі та врятувати від арешту. Його батько Ґавріл колись, після Першої світової війни, повернувся в Рожнів з торбинкою сірників – більше не мав нічого. Але незабаром зробив у центі села корчму і розжився так, що старший син мав банк у Кутах, а молодший – у Рожнові. Мав семеро синів. Доля інших синів і родини нам невідомі, тому зупинимося тільки на долі його молодшого
сина. Прокопій Ропар поставив для нього ліжко на горищі стайні, дав подуш ки й перину та переховував його там аж до лютого 1943 року. У лютому хтось із добрих людей сказав Ропару, що у німців є якась підозра і до нього вони можуть прийти з перевіркою. Прокопій Ропар вночі відводить сина Ґавріла (на жаль, ніхто не може згадати його ім’я) до свого затя Погребенника Федора Петровича, який жив Підгорою і був сотником на участку Мірчина, і попросив його переховати якись час втікача в надійному місці. При цьому втікач запропонував Прокопію Ропару поміняти свою куртку на його кожух, але він відмовився, сказавши, що кожух йому може дати, але його куртки йому не треба.
Таку саму пропозицію втікач зробив і Федору Погребеннику, але він також відмовився. Тим часом він відвів втікача на край села аж під Хімчин до Радиш Марії, чоловік якої, Пантело, був у Німеччині. Тут втікач відчув себе в безпеці, спав на ліжку господині, а собі вона стелила на лавиці. І чи то хтось його в неї помітив, чи самій господині надоїло таке життя, але одного разу до неї прийшли німці й заарештували втікача.
Заарештували і сотника, Федора Погребенника, звинувативши його в недбальстві, коли не знає того, що в нього на території сотні переховується
посторонній. Обох під дулами автоматів повели в Управу. Там втікачу сказали роздягтися. Коли взяли в руки його куртку, відчули, що вона не-
природньо важка. Почали пороти всі шви і витягувати з них золоту проволоку, ланцюжки, перстені та інші дорогоцінності. Назбиралася гарненька купка. Обох вивели з Управи, сотнику сказали йти додому, а втікача повели далі. Він ще зробив відчайдушну спробу втекти, але німець
прошив його чергою з автомата.
У березні 1946 року Прокопія Ропара заарештовують – і він сидить у Коломийській тюрмі під слідством. Багатьох жителів села викликають як свідків, але, мабуть. ніхто нічого поганого про нього не сказав, і в грудні 1946 року за відсутністю доказів вини його випускають. Після повернення з тюрми брав участь у драматичному гуртку при клубі імені Івана Франка (Заріка), яким на той час керував директор початкової школи Зарікою Фенко Дмитро Іванович. Рівночасно брав участь і в гуртку при клубі Мирослава Ірчана в селі Рожнів, де виконував головні ролі.
Останню роль виконав у березні 1957 року. Захворівши на невиліковну хворобу, 12 серпня 1957 року П. Ропар помер і похований у рідному селі.