Матеріли з книги Миколи Гушула "Рожнів і рожнівчани"
Дружиною Прокопія Ропара була Олена Никифоряк з родини Петра Никифоряка, якого по вуличному називали Павлишин. Найстаршого її брата батьки назвали Савою. Народився він 21 грудня 1886 року. Був здібною дитиною, дуже добре вчився, відмінно закінчив школу в Рожнові. Вступив до Коломийської гімназії й закінчив її з відзнакою. Зразу ж вступив до Львівського університету на філософський факультет і в 1913 році закінчує його з відзнакою. Після закінчення університету працює викладачем в Українській гімназії Львова до початку Першої світової війни.
Сава Никифоряк
З початком війни його мобілізовують в армію. З мобілізованих призовників Коломийщини формується 36 Коломийський полк Українських Січових Стрільців (УСС). Служив у вишколі УСС, отримав звання хорунжого, після чого Саву разом з його підрозділом відправляють на Італійський фронт (чомусь наших відправляли, як правило, на Італійський фронт. Мабуть, австрійське військове керівництво, а може й державне, не хотіло зіштовхувати наших з українцями, які служили в Російській армії). З 1916 року воює на Східному фронті з росіянами, а з проголошенням Західно-Української Народної Республіки – комендантом сотні 10-ї Коломийської бригади Української Галицької Армії (УГА) – з поляками. Військове звання – четар. 2 травня 1919 року потрапив до поляків у полон під селом Махнівка Козятинського району Вінницької області. Провів рік ув’язнення в Тухолі (1919—1920).
Після звільнення викладає в гімназії з українською мовою навчання в місті Чорткові Тернопільської області, а в 1921 році переходить працювати в Українську гімназію міста Станіслава (теперішній Івано-Франківськ). Успішно захищає докторську дисертацію з шевченкознавства й отримує звання доктора філології (у ті часи філологію вивчали на філософському факультеті. Автор праці «Рима і ритм у Шевченка» (Записки НТШ, 1930) та спогаду під псевдонімом С. Петрович «Серед пластової молоді Станіславова й околиці», був членом Окружної пластової ради. За довголітню працю отримав пластовий титул скавтмастра (22.05.1924). Опікун 11-го Пластового куреня імені гетьмана Івана Мазепи у Станіславі (1925—1939). З 1939 по 1941 роки директор Української гімназії у Станіславі.
Працював Сава Никифоряк у Станіславській гімназії до березня 1944року. Добре пам’ятаючи репресії радянської влади в 1939—1941 роках, не ризикує залишитися в Україні, тому в березні 1944 року разом із сім’єю виїжджає до Відня, а потім у Мюнхен (Західна Німеччина). В 1949 році разом з родиною переїжджає до США і оселяється в Нью-Йорку. Плідно там працює, продовжує активну громадську діяльність, зокрема пластову. 25 лютого 1973 року Сава Никифоряк помер, залишивши дружину Анну, дочку Любомиру, онуку Ірину, усиновленого сина Ярослава Никифоряка (Жмендака), братів та сестру дружини.
Я спитав Мирослава Прокоповича про усиновленого сина Ярослава. Ось що він мені розповів:«Рідна сестра Сави Никифоряка вийшла заміж за Жмендака, який воював на фронтах Першої світової війни і повернувся додому аж у 1917 році. За цей час у його дружини народився позашлюбний син, якого усиновити Жмендак відмовився. Тоді його забрав Сава Никифоряк, усиновив і вивчив.
У 1940 році Ярослава призивають в армію. З самого початку війни воював на Ленінградському фронті і захищав блокований Ленінград. Незабаром їхня частина була оточена і він потрапив у полон і концтабір для військовополонених. Знаючи досконало німецьку мову, зміг подати про себе звістку Саві Никифоряку, котрий якимось чином визволив його з полону, аргументуючи, між іншим, і тим, що він, Ярослав, потрібний українській поліції для охорони Української Управи у Станіславі. Прослужив Ярослав в охороні Управи до березня 1944 року, до виїзду разом з сімєю Сави Никифоряка на Захід у березні 1944 року.
Ярослав виявився путящим сином, одружився з дівчиною із Тернопільської області, і Сава йому купує за 40 мільйонів доларів курортний центр. Дочка Ярослава виходить заміж за француза і переїжджає жити до Парижа. А її сина, тобто внука Ярослава, направляють на роботу в посольство Франції в Україні – і він відвідує родичів у Рожнові.»
Я тішу себе надією, що мені вдасться з ним зустрітися, довідатися від нього багато цікавого та викласти все у наступній книжці. А з рідною дочкою Любомирою стосунки не склалися. Під час окупації, без згоди батька, незважаючи на його протест, Любомира вийшла заміж за німецького майора, українця, вихідця з Буковини. Коли сім’я виїжджала в еміграцію, Сава Никифоряк Любомиру з собою взяв, але в усякій підтримці відмовив.