Стаття, з книги Миколи Гушула "Рожнів і рожнівчани"
Почну з того, що коли я був ще малим, тато мені казав: «Вчися, синку, будеш такий, як Федір Погребенник». У 1948 році, коли я був у другому класі, Федір Петрович був уже студентом Чернівецького університету. В давніші часи, коли дитина добре вчилася, говорили: «Попа з нього не
буде, але дяк таки добрий буде». Часи змінилися, і мірилом добродійств став Федір Погребенник. У всякому разі – для мене. Вікова різниця у нас була велика, тому в Рожнові спілкування чи якихось контактів з ним у мене не було. Часом тільки бачив його, коли він приїжджав до родини в гості. Справжнє знайомство і приятельські стосунки в нас склалися тільки після мого приїзду до Києва через його молодшого брата Василя, мого ровесника, який на той час також уже жив у Києві.
Федір Петрович виявився добродушною, щирою й толерантною людиною, завдяки чому різниця у віці та соціальному становищі не відчувалася. Ми з ним разом співали в хоровій капелі Академії наук України, засідали і «раду радили» в Раді Земляцтва, членами якої ми з ним були. Бував він і в нас, коли Ліда святкувала п’ятдесятиріччя.
Раділи ми, коли в 1988 році він, разом з Марічкою Стеф’юк (обоє з Рожнова, колись там жили по сусідству), в один рік були удостоєні Національної премії України ім. Тараса Шевченка і разом святкували цю подію в ресторані «Київська Русь», де були присутні Дмитро Гнатюк, Дмитро Павличко та багато інших діячів мистецької ниви.
На всякі урочистості завжди ходив у вишитій сорочці. Згадується випадок, коли на урочистостях зі святкування заснування Галича свій виступ перед багатотисячними гостями свята він почав так: «Панове українці! Де ви? Де ваші вишиті сорочки?» Той крик душі незабутнього Федора Петровича ми з Лідою чуємо й нині. Тому на всі свята, концерти, театральні вистави і до церкви одягаємо вишиті сорочки.
Мав Федір Петрович незаперечний авторитет і велику повагу односельців, особливо старшого віку. Вони йому допомагали збирати матеріали до історії Рожнова, яку він збирався написати.
Федір Погребенник
Народився Федір Петрович Погребенник 23 квітня 1929 року в селі Рожнові. Ось що пише він у своїй праці «Штрихи до автобіографії».
«Був первістком у батька Петра і матері Марії, яких змалку кликав «дєдя і «неня». Хлібороби з діда-прадіда, вони були грамотні, закінчили
кілька класів сільської школи». У сім років батьки віддали сина до школи. «Я пішов до школи в біленькій вишиваній сорочці, з чистим серцем,
світлими надіями. Та мою душу вже змалку ранили ті вчителі-поляки, які намагалися прищепити польський патріотизм, любов до Пілсудського, Ридз-Сьміґлого, примушували святкувати їхні, а не наші свята. Коли підріс, мій дядько (Іван Строїч) допомагав мені пізнавати нашу історію, літературу, сприяв пробудженню національно-патріотичних почуттів.
Коли в 1939 році прийшло «визволення», почалося впровадження радянської системи навчання, витравлення національних елементів, що
вже встигли прищепити мені книжечки «Просвіти», театральні вистави, на які ходив змалку. Врадуване спочатку село (адже ж прийшли свої
східно-українські брати!) скоро зазнало перших втрат: органи НКВС заарештували кількох рожнівських студентів, які працювали вчителями – В. Рижку, В. Гушула, письменника-самоука А. Красовського та інших.
Небезпека нависла і над моїм дядьком – І. Строїчем – членом ОУН, але схопити його не встигли.
1941 р. прийшли нові «визволителі» – німці. Спочатку була надія, що настануть кращі часи, що проголошена у Львові Україна, яка жила у серці людей, воскресне. Пам’ятаю ті дні, коли односельці, до яких приєдналася і шкільна молодь, висипали символічну високу могилу в пам’ять борців за волю України, коли в селі залунали національні патріотичні пісні, коли шкільний хор під керівництвом вчительки Марії Мицкан давав концерти не лише в Рожнові, а й у сусідній Новоселиці». Та німці прийшли не для того, щоб будувати Незалежну Україну. «…1942 року не стало мого дядька Івася Строїча, члена ОУН, який проводив антинімецьку підпільну діяльність: його заарештувало гестапо під Коломиєю і через кілька місяців розстріляло в Ягольниці під Чортковом. Тяжко ми пережили цю трагедію. Я втратив доброго, ласкавого наставника, від якого вперше почув про козаччину, січових стрільців, Базар і Крути.
А далі моє життя, як і мого покоління, проходило в умовах більшовицької дійсності, яку треба було сприймати як благодать, вихваляти її. Я бачив її не підфарбованою, а в жорстоких виявах, коли цілі села з гірських і низинних районів Прикарпаття за зв’язки з підпільним повстанським рухом вивозили в Сибір, коли руйнували селянські оселі, щоб будувати колгоспи. Закінчивши неповну середню школу в Рожнові 1945 року, …я пішов у Кутську середню школу продовжувати навчання. 1947 року група учнів Кутської середньої школи перейшла на навчання до сусіднього Косова, де працювали більш кваліфіковані педагоги. І ходив я пішки 12 км майже щодня з Рожнова до Косова, несучи в наплечнику харчі, і ноги мене не боліли, бо манила мене не тільки наука. Тут, у Косові, я зустрів ту єдину, що стала для мене цілим світом, а з 1953 року – моєю дружиною.
Далі моя дорога йшла через Черемош на зелену Буковину до Чернівців. Сюди до університету подалося чимало випускників Косівської середньої школи, серед яких і Ярослава, моя юна любов, дочка учасника національно-визвольних змагань 1918—1920-х років хорунжого Михайла Базника. Я з радістю через підвісний вижницькй міст, через Черемош – човном і вбрід, пішки і поїздом регулярно їздив з галицького на буковинський бік здобувати вищу освіту в університеті.
Навчаючись в університеті, я потрапив в поле зору органів, які всіма «опікувалися». Не раз мене викликали, не раз лякали, що не закінчу
університет, якщо буду такий упертий, якщо не скажу, чим дихає той чи інший студент, яким цікавилось МДБ. У 1953 році, закінчивши університет, я поступав в аспірантуру, але не пройшов за конкурсом. Очевидно, відповідні органи не рекомендували мене брати. Вдалося влаштуватися на посаду відповідального секретаря багатотиражної газети університету – я на той час уже друкувався в обласній газеті, пробував сили в поезії, літературній критиці. Через два роки поступив-таки в аспірантуру. Під керівництвом доцента В. Лесина написав дисертацію про творчість Осипа Маковея, який надто пиняво виходив зі спецфондів.
Здавалося б, що, успішно закінчивши аспірантуру, пройшовши певну лекторську практику, я матиму змогу працювати на кафедрі, засвідчити наукову і педагогічну зрілість. Та не так сталося. Призначення працювати у Чернівецькому університеті мені не дали. Думаю, що тут не
обійшлося без впливу тих органів, які дбали про чистоту марксистсько-ленінської ідеології…
Пропрацювавши два роки в історичному краєзнавчому музеї, після скорочення посади, яку я займав, отримав у важкий для мене час запрошення працювати в Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН України.
То була моя давня мрія – займатися науковою роботою. Дружина, виявивши самопожертву, сказала: «Їдь. Знаю, що тебе тягне до Києва». І залишив я дружину із сином, і пішов за покликом серця в велику науку, і нелегко було тинятися по закутках, нелегально жити в службовому приміщенні, де працював. І коли вже, здавалося, нема іншого виходу, як повертатися назад до Чернівців, на допомогу мені прийшов благородний Тарас, син Івана Франка, приписавши мене і мою родину у своїй просторій квартирі. Маючи прописку, я ще трохи потинявся по чужих людях, поки не отримав маленьку однокімнатну квартиру (хрущовську «гостинку» від Академії наук) у Святошині.
Робота в інституті приносила моральне задоволення, хоча тут болісно відчувався авторитарно-партійний дух його директора – ортодокса
М. Шамоти. Із самого початку праці в інституті я відчув його пильну увагу до того, що роблю – планово і позапланово.
У 1960 році захистив кандидатську дисертацію «Осип Маковей: життя і творчість». Ще з аспірантських часів я потягнувся до енциклопедичних видань, хоч нелегко було молодому науковцеві з периферії пробитися до них. Вважаю, що кожен науковець повинен пройти практичну школу співпраці з такими універсальними виданнями, як енциклопедії, звичайно, кожен у своїй галузі. Сотні прорецензованих чужих статей і власних
(підписаних і не підписаних) з’явилося у світ в «Українській радянській енциклопедії», в «Українському радянському енциклопедичному словнику», а згодом у трьох томах «Української літературної енциклопедії». Кількасот моїх статей, оприлюднених в «УРЕ», «УРЕС», у «Шевченківському словнику», в «УЛЕ», «КЛЭ», «Австрійському біографічному словнику», в найновішому «Літературознавчому словнику-довіднику», п’ять випусків бібліографічного довідника «Українські письменники» (видання Національної парламентської бібліотеки України) – то велика частка моєї творчої праці для широкого кола читацької громадськості, праці, спрямованої на відродження забутих, належно не поцінованих постатей і явищ нашої культури»
У 1980 році Федір Петрович захистив докторську дисертацію на тему: «Творчість Василя Стефаника у взаємозв’язках української літератури з іншими слов’янськими літературами».
У 1988 році разом з іншими співробітниками Інституту літератури Ф. П. Погребеннику присвоєно звання лауреата Державної премії України ім. Тараса Шевченка за розробку наукових принципів, упорядкування, підготовку текстів «Зібрання творів І. Я. Франка у п’ятдесяти томах». У 1992 році Федір Петрович почав проводити літературно-музичні вечори «Визначні жінки України». У 1996 році за внесок у видання і дослідження творчості Б. Лепкого присвоєно звання Лауреата премії братів Лепких.
У 1997 році «За вагомий особистий внесок у розвиток літературознавства, видання класичної спадщини українських письменників» Указом
Президента України Ф. П. Погребеннику присвоєно почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України». У цьому ж році Федір Петрович розпочав щотижневий серіал радіопередач по першій програмі радіо про історію українських пісень (програма «Шануймося, друзі»). У творчих планах науковця було видання мемуарів багатьох українських письменників, залучивши до цієї благородної, потрібної праці своїх друзів-однодумців, що займаються наукою.
Передчасна і невблаганна смерть не дозволила здійснити багато задуманого. Помер Федір Петрович у розквіті творчих сил. Видані понад
тисячу публікацій і досліджень могли би тепер поповнитися, вже в часи незалежності, не обмеженими, з точки зору комуністичної ідеології,
працями. Не судилося…
10 січня 2000 року перестало битися гаряче, любляче людей, серце Федора Петровича. І на цей раз, в дорогу у Вічність, рідні одягнули
Федора Петровича в його улюблену вишиту сорочку. Відспівали ми його у греко-католицькій церкві св. Миколая на Аскольдовій могилі і поховали на Байковому кладовищі.
А у 2003 році з Рожнова до Києва на «Косівський храм», який проводило Земляцтво, приїхало багато рожнівчан, у тому числі й чоловічий хор «Діброва». На другий день ми з ними поїхали до могили Федора Петровича, відспівали панахиду і заспівали його улюблену пісню: «Чуєш, брате мій». Сподіваємось, що він нас почув…